Передмова

“Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти” – Григорій Сковорода

Нині у свідомості людей уявлення про різні нації світу складається завдяки появі в масовій культурі яскравих національних героїв. Увімкніть телевізор – і ви побачите, на чиїх прикладах вчаться наші діти. Сьогодні віртуальними та іграшковими ідеалами малечі є «супермени» – від мушкетерів до «спайдерменів», «бетменів» і «чудо-жінок». Саме за моральними принципами та світоглядом цих віртуальних персонажів діти та підлітки сприймають реальне життя.

Я поставив за мету ввести читача у світ вітчизняних, українських, героїв, який є набагато цікавішим, змістовнішим, ріднішим для нашої свідомості та кориснішим для побудови реальної картини світу. Адже в традиціях української культури закарбувалося чимало значущих і красивих сторінок історії: Трипілля, скіфська доба, Київська Русь, героїчна козаччина, визвольний рух за незалежність нашої країни…

Історія, яку я розповім, – історія Сили, – невідома сучасній аудиторії, але ще сто-двісті років тому чимало людей могли підтвердити факти, про які йдеться. Усе, що описано в книзі, можна сприймати як фантастичну казку або красиву легенду, але сакральні знання, які вона відкриває, колись були невід’ємною частиною життя людей на теренах України.

Козак-характерник є українським національним образом людини- героя, яка мала глибокі знання та надприродні здібності. Такі унікальні люди нечасто траплялися навіть серед козаків тогочасної доби. Це були люди, яких побоювалися дорослі, а діти хотіли бути на них схо- жими! Козаки-характерники – реальний факт історії нашого народу, а техніки та вишкіл, які вони розробили та опанували, є неоціненним скарбом української культури, гідним вивчення та наслідування.

Поміж рядків ви не знайдете і не почуєте імені головного героя, який веде оповідь. Я навмисно так вчинив, згідно з давньою магічною традицією, що вкоренилася на нашій території. Це саме той випадок, коли характерницька наука має викладатися людиною, якої немає,

начебто «ні від кого». У сиву давнину таку людину називали «Мамаєм» (в перекладі з тюркської «Мамай» – ніхто). Справа в тому, що коли в людини немає імені, то злі сили не зможуть її знайти й підкорити! А людям завжди кортить дати якесь прізвисько тому, що неможливо назвати…

У такому вигляді до нас і дійшла ця давня традиція: називати те, що неможливо назвати й зображувати те, що неможливо зобразити. До слова, на картинах-іконах Козака Мамая ще писали: «Хоч ти на мене дивишся, та ба не вгадаєш, звідкіль родом я, і як звуть нічичирк не знаєш». А ми беремось цю таємницю розгадати!

Зауважте, головний герой цю книжку писав, коли вже був дорослим, а перші кроки в характерницькій науці зробив ще в дитинстві. Тому хай вас не лякає, що деякі роздуми дитини нагадуватимуть думки дорослої людини. Відкрию ще один секрет: однією з базових навичок характерницької науки є вміння змінювати лінію часу. З огляду на це припускаю, що всі п’ять історій, розказаних у цій книзі, могли відбуватися одночасно.

Насамкінець. Автор, не зачіпаючи глибинних сенсів, на свій розсуд адаптував до сучасної української мови застарілі терміни, які зустрів у щоденниках характерника діда Архипа. Це може викликати певні запитання. Запрошую шукати відповіді у тексті книги, на високих рівнях посвяти козаків-характерників.

Ця книга – мозаїка історій, які в кінці складуться у велику й красиву картину буття та світосприйняття сакральних знань українського народу.

Автор Денис Богуш